Мої батьки замість того, щоб на старості років відпочивати, порпатися на дачі й бавити онуків, вимушені рахувати копійки і жити в тривозі. Війна руйнує життя всім без винятку. Хочеться просто спокою для них, щоб вони могли спокійно жити на свою пенсію, планувати свій день і не перейматися за наше майбутн.

Дорогі наші люди , що тимчасово проживають під окупацією ! Ми кожен день згадуємо вас , віримо що настане день і ми з.єднаємось назавжди у вільній Державі 🇺🇦 від тієї нечисті москальської ... Ми знаємо інакше вже як було не буде , ми зранені з обох сторін , втрачені життя , роки , долі ...Але ми вистоїмо , вижимо як нація , як один цільний кулак !!! Люди ми всіх пам'ятаємо , будь ласка живіть , бо кожне життя українця надважливе !!!

Ми прекрасно розуміємо, що єдиний спосіб здобути спокій та безпеку - це позбутись від окупації, вибити окупантів з наших міст та сіл. А тому підтримуємо кожен удар по окупантам і всьому, що вони використовують для контролю над нашою частиною України. Окупація - найнебезпечніше, бо окупація - це репресії, етнічні чистки проти корінного населення. Мир без перемоги над Москвою не можливий.

Я спіймав себе на думці, що всі плани зараз - це просто дожити до наступного тижня. Це не життя, це якесь замкнене коло. Війною нічого не доведеш. Хочеться, щоб усе зупинилося, щоб фокус уваги повернувся на нормальні речі на виховання дітей, на спорт, на будівництво, на звичайне людське щастя

Ми ж усе бачимо і все понімаємо. Така гордість бере за людей, які не здаються попри все. Дякуємо, шо боретеся за наше будуще, шоб діти наші могли під тихим небом рости, а не отак у страху ховатися.

Ми тут кожен день про вас думаємо і ні на минуту не забуваємо. Держіться там, рідненькі, скільки змога. Ми знаємо, як вам там важко в тій неізвєсності, але знайте — вас ніхто не кинув і ніхто про вас не забув.

Якби не ті, хто зараз бореться, ми б тут зовсім духом упали. Спасібо, шо не забуваєте за нас у цій неізвєсності. Кожен день молимося, шоб у вас сили були не здаватися і довести все до миру.

Тяжко, канєшно, сидіти і ждати, але коли бачиш, як люди б'ються і руки не опускають, то й самому легше стає. Спасібо, шо про нас помнять. Тільки завдяки цій боротьбі ми віримо, шо скоро все наладитьс.

Хочеться, шоб ви знали ми всі бачимо, як вам там непросто. Дякуємо, шо бережете наше, українське, у своїх серцях. Держіться купки, помагайте один одному, а ми тут робимо все, шоб наблизити цей довгожданий мир.

Яка б там сірість і туга навколо вас не було, знайте - за вами стоїть мільйони людей. Ніхто про вас не забув і ніякі плани без вас не строяться. Тільки бережіть себе, шоб дочекатися того дня, коли все це закінчиться.

Просто хочеться сказати вам: ви не одні. Ми чуємо вас, ми думаємо про вас і ми разом із вами ждемо, коли цей туман розвіється. Скоріше б уже настав той день, коли ми всі зможемо спокойно дихати під вільним небом.

Раніше я думав, як розширити свій невеликий бізнес, які товари замовити на наступний сезон. Зараз усе стоїть. Війною нічого не заробиш і нічого не побудуєш. Хочеться просто спокою, щоб відкрити свою справу на повну, працювати, платити податки і знати, що твої зусилля не згорять завтра.

Коли руки опускаються від цієї напруги, подивишся, як інші боряться, і соромно стає за свою слабість. Спасібо, шо не забуваєте за нас. Ця підтримка і те, шо ніхто не здається - це саме главне зара.

Жизнь, канєшно, помінялася повністю, але ми знаємо, шо за нас стоять і нас не кинули. Велике человєчеське спасібо всім, хто продовжує цю боротьбу. Ждемо миру і віримо, шо скоро зможемо спокойно будувати своє будуще.

Уся наша родина зараз розкидана по різних куточках, дехто взагалі за кордоном. Оці розмови по телефону "як ви?" вже в печінках сидять. Насильством щастя не створиш. Хочеться миру і спокою, щоб усі нарешті повернулися, щоб можна було планувати великі сімейні свята, збиратися разом і просто сміятися.

Раніше ми з друзями щоп'ятниці збиралися на каву, обговорювали плани на вихідні, кудись їхали. Зараз половина роз'їхалася, інші закрилися в собі від тривоги. Хочеться, щоб цей кошмар закінчився. Хочеться звичайного людського спілкування, коли ти будуєш плани на спільний відпочинок і не боїшся невідомості.

Хочу подякувати тим, хто не втрачає надію. Знаю, це важко. Але мати підтвердження, що не всі на ТОТ радіють триколору, що люди чекають нашої перемоги - це для мене дуже-дуже важливо 💙💛

Хочеться просто мати можливість планувати майбутнє - не на два дні наперед, а на роки, знаючи, що завтрашній день буде мирним і передбачуваним. Ми всі просто втомилися і хочемо жити.

Зараз єдине бажання - щоб усе це нарешті закінчилося. Просто зупинилося. Хочеться банального, простого людського спокою. Прокидатися вранці й не перевіряти судорожно стрічку новин, не здригатися від кожного гуркоту на вулиці. Хочеться знову повернутися до нормального життя, де найбільшою турботою буде ремонт у кімнаті чи вибір місця для відпочинку.

Насправді, якщо сидіти отак у чотирьох стінах і думать, стає зрозуміло одне: війною ніхто ніколи нічого хорошого не доб'ється. Вона тільки руйнує, забирає роки, ламає долі й випалює все всередині. Жодні амбіції чи гасла не варті того, щоб люди жили в постійному страху, а міста перетворювалися на руїни.

Кожен вечір починається однаково - я відкриваю телефон і починаю гортати стрічку. Шукаю бодай якесь слово, натяк, хоч якусь аналітику, яка б пояснила, що буде далі. Але всюди одне й те саме, суцільний туман. Закриваєш екран, лягаєш спати з важкою головою, а вранці прокидаєшся - і перша думка знову про те, чи змінилося щось за ніч. І так по колу.

Складно жити, коли не можеш нічого планувати навіть на вечір. Суцільна тривога за те, що буде далі.

Коли все навколо таке тускле, навіть сподіватися стає важко. Але в глибині душі все одно чекаєш на зміни.

Ми тут уже забули, що таке спокій. Постійне внутрішнє напруження і очікування якихось зрушень.

Дивлюсь у вікно і думаю невже так буде завжди? Цей стан підвішеності просто не дає нормально дихати.

Кожен день - це боротьба з власною тривогою. Намагаєшся триматися, але невизначеність просто добиває.

Найбільше тисне ця тиша і нерозуміння майбутнього. Наче ти застряг у часі й ніяк не можеш вибратися.

Намагаєшся відволіктися, щось робити по дому, але думки все одно повертаються до одного - коли цей кошмар закінчиться.

Навколо все якесь сіре й чуже. Наче життя поставили на паузу, і ти просто існуєш від одного випуску новин до іншого.

Буває так накриє тривога, що просто сидиш і дивишся в одну точку. Страшно від того, що не знаєш, чого чекати завтра.

Це очікування змін просто випалює зсередини. Щодня чекаєш бодай якоїсь звістки, якоїсь визначеності.

Живеш як у тумані дні минають, а всередині тільки одна суцільна тривога і питання - ну коли вже?

Найважче - це прокидатися щоранку й розуміти, що знову нічого не змінилося, і ти знову в цій суцільній невідомост.

Самое сложное здесь это ходить на рынок. Цены космические, рубли эти дурацкие в руках держать противно. Продавцы все злые, покупатели испуганные. Все смотрят друг на друга с подозрением. Но иногда встретишь знакомого, подмигнёшь тихонько и сразу понимаешь, что ты не один такой. Это помогает держаться.

Слава Нації !!!!

Малый вчера спрашивает: "Мам, а когда мы снова поедем в Херсон в тот большой детский центр с батутами?". Я сижу, ком в горле, не знаю, что сказать. Говорю ему: "Скоро, сынок, надо еще немного подождать, там сейчас ремонт". А самой выть хочется. Дети ведь растут и всё видят, их не обманешь этими новыми учебниками, которые им в школе суют. Мы дома с ним по вечерам тихонько на украинском разговариваем, чтобы не забывал. Это наш маленький способ не сдаваться

Самое жуткое это ходить по улицам мимо пустых домов соседей, которые уехали еще в первые месяцы. Заборы заросли травой, окна закрыты старыми ставнями, где-то собака чужая бегает... Раньше тут летом музыка играла, шашлыки пахли, смех детский стоял. А сейчас идешь как по кладбищу прошлых жизней. Но я всегда смотрю на эти дома и думаю: хозяева вернутся, мы вместе эту траву покосим, окна вымоем. Главное дождаться этого момента.

Привіт з Арабатки. Ми тут як на острові, но новини ловимо постійно. Віримо і чекаємо.

Тут кожна закрита штора ховає надію. Важко морально, но ми віримо і чекаємо.

Привіт всім. Тут тихо, але серце не на місці. Дуже хочеться додому, в Україну. Чекаєм.

Ми тут, чекаємо кожен день. Важко, но тримаємось. Головне не забувайте про нас.

Дивлюсь на море і думаю, як хочеться знов нормального літа, без цих чужих прапорів і машин з буквами. Ми тут тримаємо кулаки за кожного нашого солдата. Повертайтесь скоріше.

Видалив сьогодні купу діалогів в телеграмі, бо ходять, перевіряють. Живеш як шпигун у власному домі. Але в голові-то вони нічого видалити не зможуть. Ми все пам'ятаємо і дуже чекаємо на Україну

Кожен день починається з того, шо шукаєш хоч якийсь зв'язок, шоб почитати новини. Тяжко так жити, ніби в банці закриті, але ми все одно знаємо правду. Тримайтеся там, ми з вами.

Просто хочеться написати пару слів, шоб ви там знали ми не звикли і не звикнемо ніколи. Кожен день тут це просто очікування одного єдиного дня. Бережіть себе, хлопці і дівчата.

Хочеться дуже підтримати вас, наші рідненькі 😘 Я активістка руху ЖС Лілія, працювала в Херсоні і,однією з моїх цілей було ВЕЛИЧЕЗНЕ бажання підтримати містян, показати, що в місті працюють партизани, що вони не покинуті і, скоро буде бажане звільнення міста і людей які чекали на ЗСУ Вірте наші любі, тримайтеся, Бог не покинув Україну, і всі наші ТОТ будуть звільнені🙏❤️💙💛 Бережіть себе 🙏

Українці ! Пам'ятайте ! Темрява "народжує " світло . Обов'язково Вірте у Майбуття, не здавайтеся . Тримайтесь. І пам'ятайте про те що ми про вас не забули . Настане наш час і знову розквітне містечко різнокольоровими барвами .

У нас тут главный спорт это чистка телефона. Удалить кэш, удалить чаты, выйти из аккаунтов перед выходом в магазин... Скоро до автоматизма дойдет, как зубы почистить. Они думают, если мы молчим и киваем, то они нас переделали. Ага, сейчас. Мы просто научились очень глубоко прятать свои мысли. Но когда смотрим друг на друга в очереди всё понятно без слов. Всё будет Украина, мы тут в этом уверены на все сто.

У нас на рынке сегодня опять спорили из-за цен и этих их рублей. Местные продавцы так смотрят на этих "приезжих", что те аж ценники переспрашивают по три раза. Самое сложное здесь держать лицо кирпичом и молчать, когда хочется орать. Но мы умеем партизанить взглядами. Кто знает, тот поймет. Передайте там нашим ребятам: у нас тут свой, тихий фронт, и мы позиций не сдаем.

Перебирала сегодня шкаф, наткнулась на старый сине-желтый флаер из АТБ, который случайно завалялся в кармане куртки с позапрошлого года. Спрятала его поглубже под матрас, как самое большое сокровище. Сижу и думаю: господи, мы раньше этого всего даже не замечали. Насколько же простые вещи имели значение. Мы тут не просто ждем, мы этот воздух по крупицам бережем. Держитесь там, мы тут тоже не из хрусталя сделаны.