ціную ваш спротив, ви молодці

Наші... Ваші.. МИ єдині!

Важко мені. Всі хотіли більшого, тепер довольствуватись малим доводиться. Вживу поскаржитись нема кому. А в iнтернеті теж не всім. Не хочу вантажити страхами та зневірою. Навіть тут важко писати, мені треба хоч кудись вимовитись, але я зрозумію якщо не опублікуєте це. Дякую іншим за те, що пишете тут, приємо бачити що я не одна, що нас не забули. Але я занадто слабка опинилось й вже кукуха в отльоті давно. Якщо б я могла дати сили іншим, це б було б якесь виправдення моїм страждання, а так😭

Ми чекаємо Україну! Ми віримо в ЗСУ! Не зважаючи на те що нам важко, ми все одно чекаємо на деокупацію! Ми любимо вас, українці! Дякую всім тим, хто наближає перемогу, на фронті та в тилу, на окупаванній або підконтрольній. Дякую всім, хто вірить, що Україна знов стане єдиною. Хочу виріти, що це буде дуже скоро. Тримаємось!

Тримайтесь, рідненькі! Думаємо про вас весь час. Боляче дивитись на оці «червоні» зони на карті. Але наближаємо перемогу хто як може, скоро ці чєрті попезнлюють назад до себе додому, а ми знову будемо однією країною 🩷

Ми завжди на вас всіх чекаємо, наші любі🥺❤️ Тримайтеся

Донецьк неодмінно повернеться під 🇺🇦 прапор! Луганськ, чекай на прихід ЗСУ! Крим, ти вистоїш! Дорогі мої, дякую, що попри шалений біль💔 ви тримаєтеся... Чекайте на повернення України! Слава Україні! 🇺🇦🙂

Ми молимося за вас, дорогі наші громадяни на ТОТ! 🕊️ Пам'ятайте, що ми дуже чекаємо на повернення додому кожної частини нашої землі, яка зараз перебуває в російській неволі. 🇺🇦 💛💙 Ви наші Герої!

Добийте мости у Новоазовську, знищіть мости через Кальміус в Маріуполі і залізничний через Калку, знищить залізничні мости між Мелітополем на Волновахою, знищить залізничний міст у Гранітному й знищить пару мостів через Кальміус у центрі Донецька і 2 мости в районі цирку. А також знищить обидва телецентри у Донецьку, целецентр у Маріуполі та Сімферополі. Наноьте удари по військоматам і мусарням і гебні. ЧЕКАЄМО!!!

Ви на нас ще чекаєте? Ми все ще тут

🫂🫂🫂🫂 тримайтеся... не забувайте що ми УКРАЇНЦІ

Мої батьки замість того, щоб на старості років відпочивати, порпатися на дачі й бавити онуків, вимушені рахувати копійки і жити в тривозі. Війна руйнує життя всім без винятку. Хочеться просто спокою для них, щоб вони могли спокійно жити на свою пенсію, планувати свій день і не перейматися за наше майбутн.

Дорогі наші люди , що тимчасово проживають під окупацією ! Ми кожен день згадуємо вас , віримо що настане день і ми з.єднаємось назавжди у вільній Державі 🇺🇦 від тієї нечисті москальської ... Ми знаємо інакше вже як було не буде , ми зранені з обох сторін , втрачені життя , роки , долі ...Але ми вистоїмо , вижимо як нація , як один цільний кулак !!! Люди ми всіх пам'ятаємо , будь ласка живіть , бо кожне життя українця надважливе !!!

Ми прекрасно розуміємо, що єдиний спосіб здобути спокій та безпеку - це позбутись від окупації, вибити окупантів з наших міст та сіл. А тому підтримуємо кожен удар по окупантам і всьому, що вони використовують для контролю над нашою частиною України. Окупація - найнебезпечніше, бо окупація - це репресії, етнічні чистки проти корінного населення. Мир без перемоги над Москвою не можливий.

Я спіймав себе на думці, що всі плани зараз - це просто дожити до наступного тижня. Це не життя, це якесь замкнене коло. Війною нічого не доведеш. Хочеться, щоб усе зупинилося, щоб фокус уваги повернувся на нормальні речі на виховання дітей, на спорт, на будівництво, на звичайне людське щастя

Ми ж усе бачимо і все понімаємо. Така гордість бере за людей, які не здаються попри все. Дякуємо, шо боретеся за наше будуще, шоб діти наші могли під тихим небом рости, а не отак у страху ховатися.

Ми тут кожен день про вас думаємо і ні на минуту не забуваємо. Держіться там, рідненькі, скільки змога. Ми знаємо, як вам там важко в тій неізвєсності, але знайте — вас ніхто не кинув і ніхто про вас не забув.

Якби не ті, хто зараз бореться, ми б тут зовсім духом упали. Спасібо, шо не забуваєте за нас у цій неізвєсності. Кожен день молимося, шоб у вас сили були не здаватися і довести все до миру.

Тяжко, канєшно, сидіти і ждати, але коли бачиш, як люди б'ються і руки не опускають, то й самому легше стає. Спасібо, шо про нас помнять. Тільки завдяки цій боротьбі ми віримо, шо скоро все наладитьс.

Хочеться, шоб ви знали ми всі бачимо, як вам там непросто. Дякуємо, шо бережете наше, українське, у своїх серцях. Держіться купки, помагайте один одному, а ми тут робимо все, шоб наблизити цей довгожданий мир.

Яка б там сірість і туга навколо вас не було, знайте - за вами стоїть мільйони людей. Ніхто про вас не забув і ніякі плани без вас не строяться. Тільки бережіть себе, шоб дочекатися того дня, коли все це закінчиться.

Просто хочеться сказати вам: ви не одні. Ми чуємо вас, ми думаємо про вас і ми разом із вами ждемо, коли цей туман розвіється. Скоріше б уже настав той день, коли ми всі зможемо спокойно дихати під вільним небом.

Раніше я думав, як розширити свій невеликий бізнес, які товари замовити на наступний сезон. Зараз усе стоїть. Війною нічого не заробиш і нічого не побудуєш. Хочеться просто спокою, щоб відкрити свою справу на повну, працювати, платити податки і знати, що твої зусилля не згорять завтра.

Коли руки опускаються від цієї напруги, подивишся, як інші боряться, і соромно стає за свою слабість. Спасібо, шо не забуваєте за нас. Ця підтримка і те, шо ніхто не здається - це саме главне зара.

Жизнь, канєшно, помінялася повністю, але ми знаємо, шо за нас стоять і нас не кинули. Велике человєчеське спасібо всім, хто продовжує цю боротьбу. Ждемо миру і віримо, шо скоро зможемо спокойно будувати своє будуще.

Уся наша родина зараз розкидана по різних куточках, дехто взагалі за кордоном. Оці розмови по телефону "як ви?" вже в печінках сидять. Насильством щастя не створиш. Хочеться миру і спокою, щоб усі нарешті повернулися, щоб можна було планувати великі сімейні свята, збиратися разом і просто сміятися.

Раніше ми з друзями щоп'ятниці збиралися на каву, обговорювали плани на вихідні, кудись їхали. Зараз половина роз'їхалася, інші закрилися в собі від тривоги. Хочеться, щоб цей кошмар закінчився. Хочеться звичайного людського спілкування, коли ти будуєш плани на спільний відпочинок і не боїшся невідомості.

Хочу подякувати тим, хто не втрачає надію. Знаю, це важко. Але мати підтвердження, що не всі на ТОТ радіють триколору, що люди чекають нашої перемоги - це для мене дуже-дуже важливо 💙💛

Хочеться просто мати можливість планувати майбутнє - не на два дні наперед, а на роки, знаючи, що завтрашній день буде мирним і передбачуваним. Ми всі просто втомилися і хочемо жити.

Зараз єдине бажання - щоб усе це нарешті закінчилося. Просто зупинилося. Хочеться банального, простого людського спокою. Прокидатися вранці й не перевіряти судорожно стрічку новин, не здригатися від кожного гуркоту на вулиці. Хочеться знову повернутися до нормального життя, де найбільшою турботою буде ремонт у кімнаті чи вибір місця для відпочинку.

Насправді, якщо сидіти отак у чотирьох стінах і думать, стає зрозуміло одне: війною ніхто ніколи нічого хорошого не доб'ється. Вона тільки руйнує, забирає роки, ламає долі й випалює все всередині. Жодні амбіції чи гасла не варті того, щоб люди жили в постійному страху, а міста перетворювалися на руїни.

Кожен вечір починається однаково - я відкриваю телефон і починаю гортати стрічку. Шукаю бодай якесь слово, натяк, хоч якусь аналітику, яка б пояснила, що буде далі. Але всюди одне й те саме, суцільний туман. Закриваєш екран, лягаєш спати з важкою головою, а вранці прокидаєшся - і перша думка знову про те, чи змінилося щось за ніч. І так по колу.

Складно жити, коли не можеш нічого планувати навіть на вечір. Суцільна тривога за те, що буде далі.

Коли все навколо таке тускле, навіть сподіватися стає важко. Але в глибині душі все одно чекаєш на зміни.

Ми тут уже забули, що таке спокій. Постійне внутрішнє напруження і очікування якихось зрушень.

Дивлюсь у вікно і думаю невже так буде завжди? Цей стан підвішеності просто не дає нормально дихати.

Кожен день - це боротьба з власною тривогою. Намагаєшся триматися, але невизначеність просто добиває.

Найбільше тисне ця тиша і нерозуміння майбутнього. Наче ти застряг у часі й ніяк не можеш вибратися.

Намагаєшся відволіктися, щось робити по дому, але думки все одно повертаються до одного - коли цей кошмар закінчиться.

Навколо все якесь сіре й чуже. Наче життя поставили на паузу, і ти просто існуєш від одного випуску новин до іншого.

Буває так накриє тривога, що просто сидиш і дивишся в одну точку. Страшно від того, що не знаєш, чого чекати завтра.

Це очікування змін просто випалює зсередини. Щодня чекаєш бодай якоїсь звістки, якоїсь визначеності.

Живеш як у тумані дні минають, а всередині тільки одна суцільна тривога і питання - ну коли вже?

Найважче - це прокидатися щоранку й розуміти, що знову нічого не змінилося, і ти знову в цій суцільній невідомост.

Самое сложное здесь это ходить на рынок. Цены космические, рубли эти дурацкие в руках держать противно. Продавцы все злые, покупатели испуганные. Все смотрят друг на друга с подозрением. Но иногда встретишь знакомого, подмигнёшь тихонько и сразу понимаешь, что ты не один такой. Это помогает держаться.

Слава Нації !!!!

Малый вчера спрашивает: "Мам, а когда мы снова поедем в Херсон в тот большой детский центр с батутами?". Я сижу, ком в горле, не знаю, что сказать. Говорю ему: "Скоро, сынок, надо еще немного подождать, там сейчас ремонт". А самой выть хочется. Дети ведь растут и всё видят, их не обманешь этими новыми учебниками, которые им в школе суют. Мы дома с ним по вечерам тихонько на украинском разговариваем, чтобы не забывал. Это наш маленький способ не сдаваться

Самое жуткое это ходить по улицам мимо пустых домов соседей, которые уехали еще в первые месяцы. Заборы заросли травой, окна закрыты старыми ставнями, где-то собака чужая бегает... Раньше тут летом музыка играла, шашлыки пахли, смех детский стоял. А сейчас идешь как по кладбищу прошлых жизней. Но я всегда смотрю на эти дома и думаю: хозяева вернутся, мы вместе эту траву покосим, окна вымоем. Главное дождаться этого момента.

Привіт з Арабатки. Ми тут як на острові, но новини ловимо постійно. Віримо і чекаємо.

Тут кожна закрита штора ховає надію. Важко морально, но ми віримо і чекаємо.